Хто такі язичники: віра, обряди, історія

Хто такі язичники: звідки термін і чому він досі чутний

Хто такі язичники — це питання, яке зазвичай зринає у двох дуже різних контекстах: на уроці історії та в новинах про відродження дохристиянських вірувань. У першому випадку словом позначають усіх, хто сповідував багатобожжя до прийняття християнства. У другому — учасників сучасних неоязичницьких рухів, які свідомо звертаються до старих обрядів. Між цими полюсами лежить величезний пласт культури: від кам’яних святилищ Поділля до дерев’яних ідолів узбережжя Балтики, від жертовних курганів до тихих лісових обрядів, які й досі практикують у Європі.

Слово «язичник» з’явилося не як самоназва, а як чужий ярлик. У давньогрецькій мові «ethnikos» означало «чужинець, той, хто належить до іншого народу», а в ранньохристиянській латині «paganus» спочатку описувало селянина, віддаленого від міської цивізації. Згодом обидва терміни перетворилися на релігійний маркер: так називали тих, хто не сповідує монотеїзм. Тобто язичник — це поняття «ззовні», а не самоназва віруючих. Стародавні слов’яни, германці, кельти називали себе за народом: руси, скандинави, галли, а не «язичники».

У масовій свідомості язичник часто малюється як людина, яка кладе зерно у вогнище і кличе громовержця. Реальна картина складніша: у кожного регіону був свій пантеон, свої свята, свої заборони. Спільним залишалося одне — переконання, що світ населений невидимими силами, з якими можна (і треба) домовлятися через ритуал, жертву та молитву. Тому говорити про «язичництво» в однисті — це завжди спрощення.

Слов’янське язичництво: пантеон, свята, побут

Слов’янське язичництво — це збірна назва релігійних уявлень східних і західних слов’ян до прийняття християнства. Відомості про нього фрагментарні: «Повість временних літ», археологія, етнографічні записи XIX століття і порівняльна міфологія. Прямих текстів на кшталт Біблії чи Вед слов’яни не залишили, тож реконструкція спирається насамперед на речові пам’ятки та паралелі з сусідніми індоєвропейськими культурами.

У пантеоні княжої Русі найвище місце займав Перун — бог грому, війни і зброї. Його дерев’яний ідол стояв на пагорбі в Києві, а після хрещення 988 року його скинули в Дніпро. Поруч шанували Велеса — покровителя худоби, торгівлі й підземного світу, Макоші — богиню долі та пряжі, Сварога та Дажбога, пов’язаних із вогнем і сонцем. Скандинавський епос Old Norse Edda додатково пояснює, що окремі боги (наприклад, Одін) мали спільне індоєвропейське коріння з Перуном і Таром.

Бог	Сфера	Атрибут / свято
Перун	Грім, війна, зброя	Дубовий ідол, Івана Купала
Велес	Худоба, торгівля, підземний світ	Бик, свято врожаю
Макоша	Доля, прядіння, жіноча праця	Прялка, п’ятниці
Сварог	Вогонь, небо	Ковальство, ковадло
Дажбог	Сонце, достаток	Колове свято літа

Річний цикл слов’янських язичників тримався на чотирьох великих точках: весняне пробудження (Масниця і «кликання весни»), літнє сонцестояння (Купала, ніч вогнів на воді), осінній врожай (обжинки) і зимове сонцестояння (Коляда). Ці свята збереглися в народному календарі навіть після християнізації: на Великдень, Івана Купала, Спас і Різдво переплелися старі обряди з новими.

Один із найстійкіших обрядів — «купальське вогнище». Вночі проти 7 липня запалювали багаття біля річки, стрибали через нього парами, пускали на воду вінки зі свічками. Дослідники XIX століття, зокрема Олександр Афанасьєв, описували це як «весільний» ритуал води та вогню, де двоє стихій тимчасово одружуються на користь урожаю. Такі самі вогні палали і в германців, і в кельтів: схожість пояснюється спільним індоєвропейським корінням.

Хто такі язичники: германці, кельти, балти

Язичницький світ Європи не обмежувався слов’янами. На півночі панував германський пантеон з Одіном (мудрість, війна), Тором (грім, захист), Фрейєю та Фрейром (врожай, родючість), Тюром (право, справедливість). Центром служіння був Темний ліс (Harr), священні гаї, де різали жертовних тварин і вішали здобич мисливців. Археологія показує, що в скандинавських святилищах знайдено тисячі залізних і бронзових фігурок, а також амулетів-молотів Тора, які нагадують пізніші християнські хрестики за формою носіння.

У кельтів провідну роль відігравав друїдичний культ. Античні автори — Юлій Цезар у «Записках про галльську війну» та Діодор Сицилійський — наголошували на довгому навчанні жерців, складанні гімнів, ритуальних жертвах і вшануванні священних дубів та джерел. Свята Самайн (1 листопада), Імболк (1 лютого), Белтайн (1 травня) і Лугнасад (1 серпня) ділили рік на чотири частини, і кожне з них пізніше частково «перейшло» в християнські Дні всіх святих, Стрітення, Вознесіння і Преображення.

Балтійські народи (литовці, пруси, латвійці) зберегли язичництво довше за сусідів — аж до XIV–XV століть. Литовський «Рімкатіс» (Римоведа) — капіща просто неба з дерев’яними ідолами — діяв у XIV столітті, коли сусідня Польща вже будувала кам’яні костьоли. Литовський пантеон очолював Перкунас (грім), а нижче стояли Patrimpas, Žemyna і богині долі Лайма. Схожість слов’янського «Перун — Перкунас» пояснюється тим, що обидва народи зберегли спільний індоєвропейський образ громовержця, відомого за санскритом як Parjanya.

Регіон	Громовержець	Бог врожаю	Храм / священне місце
Слов’яни	Перун	Велес, Мокош	Капища, священні гаї
Германці	Тор / Донар	Фрейр, Фрейя	Harr, Uppsala, кромлехи
Кельти	Тараніс	Беленос, Бригід	Священні дубові гаї, джерела
Балти	Перкунас	Žemyna, Лайма	Рімкатіс, священні долини

Класична римська практика «інтерпретації» — ототожнення чужих богів зі своїми — залишила по собі десятки паралелей. Юпітер = Перун, Марс = Тир, Венера = Фрейя, Меркурій = Одін. Це не точний переклад, а політичний жест: римляни «підбирали» чужих богів під свої, щоб інтегрувати провінції в імперський культ. За тим самим принципом пізніші християнські місіонери накладали апостолів і святих на язичницькі функції, щоб прибрати старі свята без зайвого конфлікту.

Хто такі язичники з погляду історії релігії

В академічній історії релігії термін «язичництво» давно витіснений точнішим — «політеїзм» (багатобожжя) і «етнічна релігія» (релігія, прив’язана до конкретного народу). Етнічна релігія — це система вірувань, у якій сакральне і національне нерозривні: боги, земля, предки складають єдиний ланцюг. У такій моделі вигнання з рідної землі означає не просто втрату майна, а розрив із богами. Тому перехід від язичництва до християнства чи ісламу завжди мав і політичну вагу — це був крок у бік нової цивілізації.

Наукове поняття «язичництва» в сучасній літературі часто замінюють терміном «pre-Christian religions» — «релігії до християнства». Це зручніше, бо дозволяє не нав’язувати оцінку «правильно/неправильно». Наприклад, британський дослідник Роналд Хаттон у книзі «The Pagan Religions of the Ancient British Isles» (1991) показав, що кельтський друїдизм — це не єдина монолітна віра, а десятки локальних практик, які римляни й християни потім звели під один образ. Так само слов’янське язичництво — це сотні локальних культів, об’єднаних хіба що спільним слов’янським коренем.

Спільне коріння індоєвропейських богів

Порівняльна міфологія давно помітила: громовержець з’являється в санскриті (Парджанья), в авіста (Апам-Напат), у греків (Зевс), у балтів (Перкунас), у слов’ян (Перун), у германців (Тор). Це не випадковий збіг. Індоєвропейська прабатьківщина мала спільний набір богів: громовержця, бога вогню, божество-коваля, матір-землю і трикстер (пустун, який порушує правила, але рухає історію). Ці п’ять функцій описав Жорж Дюмезіль у теорії «трьох функцій» (1930–1970-ті). Той самий «трикстер» є і в слов’янських казках як Лис Микита, і в германському Локі, і в грецькому Гермесі.

Громовержець — верховна влада, небо, війна.
Божество-коваль — ремесло, магія, вогонь.
Матір-земля — родючість, смерть і відродження.
Трикстер — хитрість, перетворення, порушення табу.
Предки-охоронці — зв’язок роду з сакральним світом.

Чому з’явилася жертва і що з нею не так

Жертва у язичників — це не «кривавий обряд», а спосіб комунікації. Різали бика, спалювали зерно, лили мед на камінь. Мета — підтримати світ у рівновазі: боги отримують «частку», люди — захист. В античних текстах існувала навіть окрема каста жерців і віщунів, що регулювали, що саме можна приносити в жертву, а що — табу (наприклад, свиню в деяких кельтських племенах не можна було навіть згадувати під час релігійних зборів). Водночас археологія фіксує і сліди людських жертвоприношень — наприклад, у болотах Ютландії знайдено тіла, пов’язані мотузками, датовані залізною добою. Це нагадування, що релігія мирного неоязичника і релігія залізної доби — різні системи з різними етичними межами.

Язичники і християни: як відбувалася християнізація

Християнізація Європи — це не один акт, а процес на 600–800 років. Перший удар прийняла Римська імперія в IV столітті, коли імператор Костянтин легалізував християнство, а Феодосій у 380 році зробив його державною релігією. Далі процес котився на північ: VII–IX століття — Велика Британія, Німеччина, VIII–XII століття — Скандинавія, IX–XIV століття — балти і фіни. Останніми в Європі «формально» хрестилися литовці: 1387 рік — за правління Ягайла.

Але «формально» і «по суті» — різні речі. Хрещення часто було політичним жестом: князь хрестив дружину, дружина — бояр, бояри — селян, а ті потайки носили обереги з зерном. Тому поряд з офіційною церквою століттями існував «подвійний культ» — подвійна релігійна практика, коли людина і в храм ходила, і на Купала стрибала через вогнище. Етнографи XIX століття зафіксували безліч таких випадків у Карпатах, Поліссі, Білорусі.

Інколи процес ішов у зворотний бік. Святий Боніфатій у 723 році зрубав священний дуб Тюра біля Геєсмарша, а в 772 році Карл Великий наказав знищити святилище Ірмінсуль у Західній Саксонії. Священні гаї вирубували, ідолів спалювали, джерела замуровували. Але сакральний ландшафт зберігався: на місці старих капищ часто ставили церкви, на місці язичницьких джерел — каплиці. Тому сьогодні дослідники дивляться на мапи сакральних місіл і шукають, де церква «підмінила» старе капище: нерідко фундамент старої будівлі лежить просто під фундаментом нової.

Сучасні неоязичники: хто вони і чому повертаються

У XX столітті язичництво частково повернулося у вигляді неоязичницьких рухів. Найвідоміші — британський Wicca (заснований Джеральдом Гарднером у 1954 році), ісландський Ásatrú (визнаний у 1973 році як офіційна релігія Ісландії), слов’янський рідновір (кілька десятків громад в Україні, Росії, Чехії, Польщі). Вони не копіюють давні вірування один в один: сучасні неоязичники звертаються до архетипів, природи і ритуалу, але живуть у правовій системі XXI століття, з її світоглядним плюралізмом і захистом прав меншин.

В Україні рідновірські громади почали з’являтися у 1990-х роках, після відновлення незалежності. Найбільші — «Православ’я рідної віри», «Обережи», «Ладо-Боги». Вони відкрито проводять обряди Купала, Масниці, Коляди, публікують власні календарі і навіть видають підручники для недільних шкіл. Юридично вони зареєстровані як релігійні громади, мають право на власну власність і навіть на освітні заходи — але не на державне фінансування, бо офіційна релігія школи не торкається.

Соціологи (наприклад, дослідження фонду «Демократичні ініціативи» 2022 року) зазначають, що відкрита ідентифікація з язичництвом в Україні не перевищує 1–2% населення, але інтерес до дохристиянської спадщини значно ширший: фольклорні фестивалі, етнографічні реконструкції, художні фільми й книжки з міфології. Тобто язичництво повертається радше як культурний код, ніж як повсякденна релігійна практика.

7 кроків, як розібратися в язичництві без ошуканства

Нижче — простий план, як увійти в тему без нагромадження міфами й псевдоісторичних «фактів», яких в інтернеті більше, ніж перевірених джерел. Кожен крок розрахований на 1–2 вечори, бюджет символічний — тільки книжки і, за потреби, квитки на етнографічні фестивалі.

Крок 1. Прочитати одну академічну книгу-введення

Бюджет: 250–450 грн. Час: 5–7 годин. Найдоступніший вхід у тему — академічний підручник, а не фольклорна збірка казок. Для слов’янського контексту підійде «Язичництво давніх слов’ян» Бориса Рибакова, для загальноєвропейського — «The Pagan Religions of the Ancient British Isles» Роналда Хаттона. Однієї книжки достатньо, щоб відрізнити реконструкцію від фантазії. Прочитайте передмову, перший і останній розділи — це дає каркас, до якого потім легко «прив’язувати» окремі факти.

Крок 2. Подивитися на одне священне місце

Бюджет: 0–800 грн (проїзд). Час: 1 день. В Україні є десятки доступних язичницьких пам’яток: Збручанський ідол у Кракові (оригінал) і копія в Києві біля Музею історії, святилище на Близниці в Карпатах, кам’яні баби у Херсонщині. Подивіться на об’єкт на власні очі: це знімає нашарування книжкових уявлень і дозволяє відчути масштаб. Тільки не йдіть одразу до «реконструкторів» — спершу подивіться як археолог, а потім порівнюйте.

Крок 3. Вивчити одне свято в деталях

Бюджет: 200 грн (чай і свічки). Час: 1 вечір. Візьміть одне свято, наприклад Івана Купала, і складіть його «карту»: коли почали святкувати, які звичаї збереглися до сьогодні, а які з’явилися в XIX–XX століттях. Порівняйте польські, українські, литовські і білоруські варіанти. Це вчить бачити, як свято «мігрує» від народу до народу, зберігаючи ядро і змінюючи оболонку.

Крок 4. Заглянути у Вікіпедію, але з фільтром

Бюджет: 0 грн. Час: 2 години. Стаття «Язичництво слов’ян» — непоганий стартовий майданчик: там є посилання на академічні джерела і археологічні знахідки. Але фільтруйте: будь-яка стаття, яка обіцяє «повну картину» або «справжнє знання», — привід перевірити її за трьома іншими джерелами. У Вікіпедії є сильна стаття про пантеон князя Володимира, яка допомагає зрозуміти, як княжий двір «управляв» релігією.

Крок 5. Відвідати етнографічний фестиваль

Бюджет: 300–600 грн. Час: 1 день. Найближчі великі події — «Шешори-фест» у Карпатах, «Колодницький оберіг» на Львівщині, «Трипільські вогні» на Київщині. Це реконструкторські, а не релігійні заходи, тож ви побачите язичницький побут у «безпечному» середовищі. Після такого візиту легше зрозуміти, де реконструкція закінчується і де починається релігійна практика.

Крок 6. Порівняти три пантеони

Бюджет: 0 грн. Час: 1 вечір. Відкрийте таблицю і порівняйте слов’янський, германський і кельтський пантеони. Знайдіть спільні функції (грім, врожай, ремесло, підземний світ) і розходження. Це дає розуміння, що язичництво — це не одна релігія, а десятки паралельних традицій, схожих за структурою, але різних за деталями. Така вправа дуже корисна, щоб не підпасти під вплив «єдиного правильного» рідновіру.

Крок 7. Спробувати скласти власну «карту понять»

Бюджет: 0 грн. Час: 2 години. Візьміть чистий аркуш паперу і в центрі напишіть «язичництво». Навколо — гілки: боги, свята, священні місця, ритуали, уявлення про смерть, етичні норми. Запишіть усе, що пам’ятаєте. Потім перевірте кожну гілку за академічним джерелом. Це допоможе побачити «білі плями» у власних знаннях і зрозуміти, куди рухатися далі. Таку карту варто повторювати раз на кілька місяців — вона швидко змінюється, як тільки починаєш читати.

Глобальний контекст: як язичництво бачать у Європі та США

У Європі ставлення до язичництва сьогодні різне. Скандинавські країни (Норвегія, Ісландія, Данія) визнають Ásatrú як традиційну релігію, держава надає таким громадам податкові пільги і доступ до капеланів у збройних силах. У Німеччині Deutsche Heidnische Gemeinschaft зареєстрована як релігійна організація з 1985 року. У Польщі «Rodzimy Kościół Polski» має статус релігійного об’єднання, хоча його діяльність час від часу викликає дискусії через зв’язок із націоналістичними колами.

У США ставлення до неоязичництва спокійніше: Wicca офіційно визнана релігією з 1986 року (за рішенням суду), Army Chaplain Corps має посади неоязичницьких капеланів. У 2020-их роках у деяких штатах неоязичницькі духовні практики використовують як альтернативну психологічну підтримку для ветеранів із ПТСР — це рішення ухвалюють на рівні департаментів охорони здоров’я. Причини прості: ритуали на природі знижують рівень кортизолу, а замкнута мала громада дає відчуття приналежності, якого бракує після бойових дій.

В Україні рідновір поки що перебуває у «сірій зоні»: юридично релігія визнана, але не отримує державної підтримки. Це подібно до становища протестантських церков у 1990-х: легально є, фактично — на папері. У 2024 році Верховна Рада розглядала кілька законопроєктів про релігійні організації, де рідновір згадується окремо, нарівні з іншими «етнічними релігіями». Це ознака, що ставлення держави змінюється від ігнорування до визнання.

Чому Україна рухається в бік європейської моделі? Бо після 2014 року зросла потреба в «альтернативних» ідентичностях, не пов’язаних із російським православ’ям, а дохристиянська спадщина — природній ресурс. Водночас у ЄС є чіткі рамки: релігійна свобода регулюється Європейською конвенцією з прав людини, і держава не може дискримінувати релігію за «давністю» — лише за дотриманням закону. Ця модель поступово переноситься і в українське законодавство.

Хто такі язичники: коротка хронологія у 5 точках

Період до християнізації — це приблизно 2000 років активної практики для кожного європейського народу. Нижче — стисла хронологія ключових точок, на які варто спиратися, коли ви пояснюєте тему іншим.

3000–2026 рр. до н. е. — індоєвропейський простір

Спільна прабатьківська релігія індоєвропейців формується в Причорномор’ї та степах Північного Прикаспію. Звідси — образ громовержця, бога-коваля і матері-землі, які потім «розходяться» по Європі та Індії разом з міграціями носіїв прамов.

1000 р. до н. е. — залізна доба

З’являються пантеони в тому вигляді, в якому їх знають античні автори: грецький (Гесіод, VIII ст. до н. е.), германський (Тацит, I ст. н. е.), балтський (з археології). Залізна доба дає технологію масштабного лиття металевих ідолів і ювелірних оберегів.

988 рік — хрещення Русі

Хрещення Київської Русі за князя Володимира — це не миттєвий акт, а процес. У 980 році Володимир «поставив» ідолів Перуна, Велеса та інших на пагорбі, у 988 — скинув їх і наказав хрестити киян. Скинутих ідолів потім везли по Дніпру до того місця, де вода несла їх геть — сакральний жест, який повторював старі язичницькі обряди «проводів».

1387 рік — хрещення Литви

Останнє масштабне хрещення в Європі: польський король Ягайло, одружившись із польською королевою Ядвігою, прийняв католицтво і привів за собою литовську знать. Селяни і далі моляться у священних гаях, але вже без державної підтримки. З цього моменту литовське язичництво переходить у підпілля і поволі згасає.

1954 рік — відродження Wicca

Британський чиновник Джеральд Гарднер публікує «Witchcraft Today» і засновує сучасний рух Wicca. Це точка відліку неоязичництва: з Гарднера починається публічне, книжкове, юридично захищене відродження дохристиянських практик. Без Гарднера не було б ні ісландського Ásatrú, ні українського рідновіру в їхньому сучасному вигляді.

5 міфів про язичників, які досі живуть

Дотепер у масовій культурі існує кілька стійких уявлень, які легко спростувати, але вони живуть далі, бо дуже зручні для сюжетів. Розберемо п’ять найпоширеніших.

Міф 1: «Язичники приносили людські жертви скрізь і постійно». Археологія знає поодинокі випадки в залізній добі (болота Ютландії, кельтські святилища), але це не масова практика. Більшість жертв — зерно, мед, тварини. Людська жертва — радше виняток у кризові часи, ніж норма.

Міф 2: «Язичники були дикунами, які не мали моралі». Насправді у кожного народу був чіткий моральний кодекс: у скандинавів — «дев’ять чеснот», у кельтів — закони друїдів, у слов’ян — «заповіді предків» (шануй батька, не рубай священного дерева, не руйнуй чужого роду). Християнська мораль багато в чому «наклалася» на старі норми, а не прийшла на порожнє місце.

Міф 3: «Усі язичники вірили в багатьох богів, а християни — в одного». Політеїзм і монотеїзм — це ідеалізації. У давніх греків Zeus стояв над усім і вбирав функції інших богів. У германців Одін — «батько всього», а в скандинавській есхатології (Ragnarök) боги гинуть разом зі світом. Християнство теж має «малих богів» — ангелів, святих, Діву Марію, — і строго кажучи, це не абсолютний монотеїзм.

Міф 4: «Язичники не мали храмів, бо молилися в лісі». Ліси були частиною практики, але храми існували: грецькі Парфенон і Олімпійський храм, римський Пантеон, кельтські святилища з дахами, слов’янські капища з дерева. Священний гай — це не відсутність храму, а окрема форма храму, відкрита небу.

Міф 5: «Неоязичники — це ті самі давні язичники, тільки в сучасному одязі». Ні. Це реконструкція, а не копія. Давні язичники не знали слова «рідновір», не мали друкованих книжок і не брали участі в етнографічних фестивалях. Сучасні неоязичники свідомо обирають релігію з багатьох наявних — це вже модерне явище, навіть якщо воно натхнене давнім корінням.

Як ставитися до язичництва: практичний мінімум

Язичництво — не музейний експонат і не «правильна» альтернатива християнству. Це складна історична реальність, яка включає і жорстокі практики, і красиві обряди, і політичні маніпуляції, і глибоку філософію. Ставитися до нього варто як до будь-якої релігії: з повагою до конкретних людей і без романтизації давнини.

Якщо вас цікавить тема як культурна спадщина — читайте академічні джерела, відвідуйте музеї, дивіться на оригінальні артефакти, а не на реконструкції. Якщо цікавить як духовна практика — будьте готові до того, що сучасне неоязичництво має стільки ж «правильних» відповідей, скільки є громад. Жоден рідновір не скаже вам «роби так», бо кожна громада інтерпретує старі джерела по-своєму. І це нормально: релігія живе, доки в ній є простір для власного вибору.

Читайте також:

Часті запитання (FAQ)

Хто такі язичники найпростішими словами?

Це люди, які сповідували багатобожжя до прийняття монотеїстичних релігій. Термін придумали християни, щоб позначити «чужих» віруючих. Слово не самоназва, а зовнішній ярлик.

Чим язичник відрізняється від атеїста?

Язичник вірить у богів і духів, шанує ритуали й обряди. Атеїст не вірить у жодного бога. Це різні позиції: язичництво — це релігія, атеїзм — це відсутність релігії.

Чи є язичництво в Україні офіційно?

Так, рідновірські громади зареєстровані як релігійні організації. Вони мають право на власні обряди, але не на державне фінансування. Юридично це рівноправна конфесія серед багатьох.

Хто такі язичники в Біблії?

У біблійному тексті «язичники» — це всі народи, які не знають єдиного Бога. Старозавітні пророки полемізують із язичницькими культами сусідніх народів, а в Новому Завіті слово «еллін» (грецькою) часто означає «не юдей».

Чи можна бути язичником і християном одночасно?

Канонічно — ні, бо християнство вимагає єдиного Бога. Але історично «подвійна віра» (хрестився, але йдеться на Купала) існувала століттями і в Україні, і в Польщі, і в Білорусі. Сьогодні таких практик менше, але вони є.

Скільки язичників у світі сьогодні?

Точних цифр немає, бо сам термін розмитий. За оцінками «Encyclopaedia Britannica», у 2020 році до неоязичницьких рухів себе відносять близько 1–2 мільйонів людей у Європі та Північній Америці, переважно в Британії, Ісландії, США і Польщі.

Чи є язичництво небезпечним?

Саме по собі — ні. Воно не агресивніше за будь-яку іншу релігію. Але окремі гілки рідновіру в деяких країнах пов’язували з ультраправими рухами. Тому варто розрізняти релігійну практику та політичну ідеологію, як і в будь-якій іншій конфесії.

Які головні свята у язичників?

Чотири сонячні точки: весняне рівнодення, літнє сонцестояння (Купала), осіннє рівнодення і зимове сонцестояння (Коляда). У кожного народу є свої додаткові свята, але ці чотири — спільне ядро.

Чи збереглися язичницькі звичаї в Україні?

Так, у фольклорі й обрядовості. Купала, Масниця, обжинки, весільні й поховальні звичаї зберігають язичницькі елементи навіть у християнських родинах. Це те, що етнографи називають «синкретизмом» — сплавом двох релігій.

Хто такі язичники в сучасному світі: рідновіри, неоязичники чи етнографи?

Усі троє. Рідновіри сповідують, неоязичники практикують сучасну форму, етнографи вивчають. Між цими трьома групами є постійний обмін, але ототожнювати їх не варто — це різні ролі щодо одного явища.